[...] Куди переселялися харківські переселенці? Це питання першорядне для кожного господаря, що змушений був залишити батьківщину.
На це питання дається відповідь в анкетах переселенців за 1909 р. „На авось” та „въ слепую” відправилися до 18% родин, сподіваючись уже в Сибіру де-небудь улаштуватися і відшукати собі землю. У 36% випадків респонденти вказали на „ходачество”, як спосіб вибору місця колонізації. Здавна переселенська практика виробила цей особливий, але дорогий спосіб освідомлення. Тому часто спостерігалися випадки „ходачества” в інтересах не одного господарства, а цілої групи. Найбільшим, до 46%, виявився відсоток переселенців, підставою для переселення яких послужили відомості від рідних та знайомих, що переселилися раніше.
Як і в попередні роки, переселення селян з Харківської губернії в 1909 р. йшло в тому ж напрямку. За даними Челябінської реєстрації протягом останніх 12 років заповнювалися вихідцями з Харківської губернії в основному Томська губернія і Акмолинська область, що вмістили більше 70% переселенців. Барнаульський повіт Томської губернії дає 72% від усієї кількості показів по Томській губернії, тобто більше ніж 1/3 загальних даних.
[...] На прикладі окремого поселення можна простежити, як влаштувалися переселенці, у тому числі й з України, у Сибіру. Село Анісімово – одне з найстаріших сіл Алтайського краю. Його заснували в часи царювання Петра Великого, у 1710 році. Місцезнаходження села було досить вдалим, тому що до будівництва залізниці Новомиколаївськ – Барнаул у 1915 р. через нього проходив пожвавлений тракт у м. Томськ.
[...] У цілому, переважна більшість новоселів переселилась з центральних чорноземних губерній. За національним складом з 249 родин 180 були російськими, 57 родин – українськими і 12 родин – білоруськими. У відсотковому відношенні росіяни серед переселенців складали 72,3%, українці – 22,9%, білоруси – 4,8%. У цьому виражалась загальна риса переселень початку ХХ ст.: збільшення частки російського населення у Сибіру, сприяння подальшому включенню Сибіру в загальноросійське суспільство.
Відбувалась міжетнічна асиміляція. Хоча у більшості були росіяни, але й інші національності робили свій внесок у формування своєрідного господарського і культурного сибірського середовища. Новосели з полтавської і Чернігівської губерній внесли у життя старожилів таке явище, як оштукатурені стіни усередині будинку. До цього старожили просто конопатили шви між колодами клоччям або мохом, а деякі ще заливали їх зверху смолою.
Полтавські переселенці також вперше в Анісімово почали вирощувати баштанні культури, зокрема, кавуни. Для їхньої обробки в селі були сприятливі умови – воно було оточене сосновим бором, і тому під садибами переважно був піщаний ґрунт.
Переселенці принесли нові риси в культуру землеробства, в основному це стосувалося сівозміни, внесення добрив. На городах вирощували різні овочі – огірки, гарбузи, ріпу, цибулю, часник. Українці ж почали першими на селі вирощувати помідори, культуру, досі невідому серед старожилів. Але, все-таки, у той час помідори ще не отримали широкого поширення, тому що були відсутні досвід та навички для їхнього оброблення. Старожили тоді купували помідори поштучно. Ціна на них була майже, як на фрукти. На цих прикладах видно культурний і агротехнічний взаємовплив переселенців і старожилів, а також вихідців з різних регіонів.
[...] Стан грамотності був низький. Людей, що вміли читати і писати, було мало, хоча в селі існувала церковно-парафіяльна школа, що давала учням початкову освіту. Показово, що грамотних чоловіків було більше.
[...] Що цікаво, до висновку про неминучість переселень селян дійшла і радянська влада, яка до 1930 р. здійснювала „планове переселення”. Основними причинами переселення, як і в царській Росії, залишалися „малоземелье и пока слабое развитие подсобных крестьянских хозяйств”, а важливим це питання було „как и в довоенное время, для Украины (лесостепная ее часть)”. Для планування та здійснення переселення у 1924 році був створений спеціальний державний орган – „Всесоюзный переселенческий комитет при ЦИК СССР (ВПК)”.
Серед принципів, якими ВПК керувався у своїй діяльності, поряд із плановістю, було і деяке сполучення елементів економічного стимулювання (наприклад, надання переселенцям мінімальних пільг і компенсацій) з елементами адміністративної примусовості.
Логіку організованої міграції диктували, з одного боку, надлишок сільського населення в центральних районах і пов’язане з цим безробіття, а з іншого – зростаюча необхідність залучення у господарський оборот колосального масиву пустуючих земель Далекого Сходу і Сибіру. У той же час по трьох республіках (РРФСР, Україна і Білорусія), як це не парадоксально звучить зараз, нараховували 13,5 млн. „лишних крестьян”
[...] У той же час фронт робіт у непривабливих для вільних громадян районах залишався. Особливо „ефективною” була лісозаготівля: експорт деревини забезпечував солідний і стабільний приплив валюти в країну, її частка в структурі експорту неухильно зростала. У цій ситуації ідея недобровільного переселення і недобровільної праці начебто сама стукала в двері.
Здається першим її висловив у 1928 році заступник наркома робітничо-селянської інспекції РРФСР Янсон, що запропонував енергійно використовувати працю засуджених при освоєнні віддалених земель, особливо на вирубуванні лісів. У 1930 році він стверджував, що праця „зэка” ефективна, а старання нерідко вище, ніж у вільнонайманих. Зрозуміло, що на цей експеримент очікувало „велике майбутнє”.
[...] У документах архіву є таємна інструкція ЦВК СРСР № 27 від 4 лютого 1930 р., у якій пропонувалося: „В районах сплошной коллективизации, а в остальных районах по мере действительного массового развертывания коллективизации, выделить кулацкий актив наиболее богатых кулаков и полупомещиков в отдаленные местности СССР и в пределах данного края – в отдаленные районы”. „В районах сплошной коллективизации конфисковать у кулаков средства производства, скот, хозяйственные и жилые постройки, предприятия производственные и торговые, кормовые и семенные запасы, излишки домашнего имущества и наличные деньги”.
[...] У заяві селянина хутора Лавровки Зміївського району А. К. Помазанова до Харківського окружного земельного відділу сказано: „меня постановили выселить 30 июня (1929г., прим. автора) т. е. до уборки хлеба. Прошу окрземотдел оставить жене и ребенку мой посев - 1 дес. ржи и 0.5 дес. ячменя..., а также разрешить жене с ребенком жить в одной из комнат до уборки хлеба... Прошу продолжить срок выселения до уборки хлеба”
В архіві збереглося багато скарг, які дуже важко читати. Це благання про допомогу до найрізноманітніших інстанцій, від місцевих до найвищих – „ВУЦИК Постышеву”. Їх писали на клаптику паперу, на листівці і без зворотної адреси, зазначене тільки прізвище, зустрічаються навіть надруковані на друкарській машинці. Всі ці знедолені і позбавлені всього майна і навіть сенсу життя люди сподівалися, що їхній голос почують, і ця страшна несправедливість буде виправлена. Але, на жаль, відповіді на ці скарги зводились до одного формулювання - „раскулачен правильно”.
[...] Місцем заслання для більшості розкуркулених став Сибір. Туди, як і до революції, засилали „політичних” і кримінальників. Тепер до Сибіру потрапили тисячі українських селян для освоєння її найвіддаленіших територій. І, якщо історія царських заслань вивчена істориками в усіх деталях, то дослідження радянських заслань тільки починається. Частиною цієї історії має стати дослідження доль сотень тисяч селян, які були примусово виселені до Сибіру під час колективізації.
[...] Усього в результаті депортацій куркулів у комендатурах Сиблага (Західний Сибір) було розміщено більше ніж 68 тис. родин загальною кількістю 363 тис. чол., з них у Наримському краї – 68 тис. родин, або 284 тис. чол. Як наслідок, населення Кузбасу подвоїлося, а в північних районах Західного Сибіру навіть потроїлось., сягнувши близько 300 тис. чол. А люди ці в документах ОДПУ називались „освоенный контингент”.
[...] Для родини Борко дорога у Наримський край триватиме близько 2-х місяців. Дорогою вони в травні спочатку поховають середнього сина, а через тиждень молодшеньку дочку.
Я взяла інтерв’ю у живого свідка цих страшних подій, Удод Антоніни Іванівни, яку везли в одному ешелоні з родиною Борко. От що вона мені повідомила: „... нас привезли в Томск целый состав, может 80 вагонов, а в вагонах, как селедки, набито людей. В Сибири весна на месяц позже, выгрузили нас в поле, снега много – по колено, и мы шли пешком километра три до казарм, подвод дали мало, тяжелые вещи только могли положить на бричку, а все остальное несли на плечах. Шел дождь, надвигались сумерки, верховые конвоиры на лошадях кричали: „Колонна, подтянись”, - а мы, дети, по 3-5 человек тянулись за материнскими юбками, и я отстала от колонны. Старшая сестра тянула меня за руку и сама боялась отстать от мамы, я в сапоги воды набрала и просила сестру: “Пусти меня за руку, я не буду тикать, я ж не знаю, куда тикать, я приду. Куда вы, туда и я приду.”- и она пустила мою руку. Я потихоньку шла за колонной и отстала, верховой конвоир подбежал и ударил меня плеткой по спине, я упала на четвереньки и плачу. Он видит, что я не поднимаюсь, догнал колонну и за кричал: мол, кто рябенка бросил, забярите рябенка (кацап). Мама вернулась, взяла на руки, пальто на ней мокрое и я мокрая, два шага пронесла и пустила на ноги меня, так я еле доползла до казармы, а на утро горло обложила опухоль, и только спасибо, что мамин брат с семьей (семья Борко прим. автора) был рядом с нами, и тетя дала маме две ложки меда, и этим спасли меня. Шрам у меня с правой стороны по челюсти – Томская память. Все не опишешь. Книгу написать, и то все не уместится.”
[...] Спочатку людей завантажували на баржі, везли в необжиті райони, де вони будували гаті і дороги, вирубували ліс під майбутнє селище, будували землянки для себе і будинок комендатури для начальства. Для засланих потоків до кінця 30-х років характерне старання каральних органів зігнати свої жертви в „місця компактного проживання” (чи в глуху тайгу, або у великі міста), що носили офіційне найменування „трудпоселков” (пізніше „спецпоселков”).
[...] Комендант був повновладним хазяїном над спецпоселенцями, яким жилося дуже важко. Була висока смертність, багато людей перебувало „у бігах”. Ті, котрі залишилися, вижили, облаштовувалися, обзаводилися господарством, домагалися успіхів. Для них наримська земля стала другою батьківщиною.
У селищах спецпереселенців була створена спеціальна мережа агентів для того, щоб унеможливити підготовку до втечі. Під час робіт за поселенцями стежили і відповідали за них десятники й бригадири. Усі селища були розбиті на квартали, де був квартальний старшина або уповноважений по спецпереселенцях. За першу втечу накладали арешт 30 діб, за повторні, а також такі, що супроводжувалися роззброєнням охорони, убивствами та інші справи передавалися на рішення трійок ДПУ.
[...] 31 липня 1937 р. Політбюро ЦК ВКП9б0 затвердило пропозиції НКВС „Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и других антисоветских элементов”. Було видане завдання (план) на розстріл і відправлення в концтабори. Репресії проводилися по „категоріях”. Колишні куркулі знову потрапляли під „категорії”, як це було під час колективізації. Перша „категорія” – розстріл. Друга – у концтабори. Серед „контингентів, що підлягають репресії”, першими названо колишніх куркулів: „бывшие кулаки, вернувшиеся после отбытия наказания”, „бывшие кулаки, сбежавшие из лагерей или трудпоселков”, „бывшие кулаки и социально опасные элементы, состоявшие в повстанческих организациях”. Цей документ вирішив долю Івана Андрійовича Борко, а також Кузьми Андрійовича Марченко і поставив крапку в їх біографії.
Втративши зв’язок із батьком, всього цього родина Борко не знала. Мати залишилася з трьома дітьми: старшому братикові 8 років, доньці 2 роки, ще один братик народився тільки-но, занедужав дизентерією і помер через 6 місяців. Родину „ворога народу” виселили з будинку, де раніше жили.