Новости

 •  1 июня 2005г. – Список населенных мест Бахмутского уезда Екатеринославской губернии с приложением карты, 1911г.

•  30 мая 2005г. -  Карта части Изюмского уезда Харьковского округа с частью Бахмутского уезда Екатеринославской губернии, 1919г.

• 23 мая 2005г. - В Харьковском областном доме детского и юношеского творчества (ул. Сумская, 37) прошла презентация первой из восьми запланированных книг Харьковского тома серии “Реабилитированные историей” (800 страниц тиражом 3000 экз.). В первую часть Книги первой вошли в алфавитном порядке имена граждан, пострадавших от политических репрессий в период с 1919 до июня 1934г., фамилии которых начинаются на буквы А-М.

      Харьковский том будет состоять из нескольких книг. Имеющийся материал планируется представить в таких хронологических рамках:

   - 1917- июнь 1934гг. (первая книга в двух частях);

   - вторая половина 1934- июнь 1937гг.;

   - август 1937- 1938гг. ( третья книга в двух частях);

   - 1939- июнь 1941гг.;

   - июнь 1941-1945гг.;

   - 1945-1991гг.

Пресс-релиз.

Содержание 1 части 1 тома.

 Особая благодарность за представленную информацию и первую часть Книги первой Лапчинской Н.В., заместителю главы областной редакционной коллегии .

• 19 мая 2005г. - О процедуре реабилитации. Из практики Прокуратуры Магаданской области за 1991 - 2003 годы (по материалам  сайта http://www.kolyma.ru/gulag/reabil.shtml) : В 2003 году в прокуратуру области обратился житель Алтайского края М. с заявлением о реабилитации. Проверкой заявления установлено, что отец М. в 1938 году осужден по постановлению Тройки УНКВД по Дальстрою как организатор антисоветской саботажнической группы и за высказывание вражды против советской власти приговорен к высшей мере уголовного наказания - расстрелу. Постановление Тройки в отношении М. приведено в исполнение. Спустя 25 лет президиум Магаданского областного суда указанное постановление Тройки отменил и производство по уголовному делу прекратил за отсутствием в действиях отца М. состава преступления. Изучением хранящегося в архиве УВД области уголовного дела в отношении отца М. и приобщенных М. к заявлению документов установлено, что на М. и его отца распространяется действие Закона "О реабилитации жертв политических репрессий". После этого заявителю были направлены справки о его реабилитации и реабилитации отца. Данные справки М. необходимо предъявить в органы социального обеспечения населения по месту своего жительства для получения…см. далее

Карта Колымских лагерей и лагерных управлений (с сайта www.kolyma.ru).

• 9 мая 2005г. – Книга Памяти Украины.

В Україні на виконання урядових рішень здійснена масштабна робота з увічнення загиблих у роки Другої Світової і Великої Вітчизняної воєн. У 250 поіменних меморіальних томах Книги Пам’яті України зібрано відомості про понад 6 млн. воїнів, з яких значна частина тривалий час вважалася “безвісти пропалими”. А якщо додати імена 4,5 млн. цивільних громадян-українців, які загинули під час Другої світової війни, стануть зрозумілі масштаби розірваного зв’язку поколінь. Великими були втрати серед громадян України, які билися у складі Червоної армії, радянських партизанських загонів, ОУН–УПА, підрозділів, створених під егідою вермахту й СС, польських і чехословацьких військових і партизанських з’єднань, заснованих на території СРСР. До цього часу у вітчизняній історіографії ця проблема є «білою плямою». Не прояснюють ситуації й зарубіжні дослідники, зокрема російські, в розпорядженні яких знаходиться основний масив архівних документів з цього питання.Відображаючи офіційну точку зору військового керівництва СРСР, на початку 1991 р. дослідники наводили такі дані: загальні безповоротні втрати (вбито, пропало безвісти, потрапило в полон і не повернулося з нього, померло від ран, хвороб та внаслідок нещасних випадків) військовослужбовців радянських збройних сил разом з прикордонними та внутрішніми військами складають 8 млн. 668 тис. 400 чоловік. При цьому армія та флот утратили 8 млн. 509 тис. 300 чоловік, внутрішні війська – 97 тис. 700, прикордонні війська й органи держбезпеки – 61 тис. 400 чоловік. Саме ці дані взято за основу й наведено колективом авторів у книзі «Памяти павших. Великая Отечественная война 1941–1945». До числа 8 млн. 668 тис. 400 чоловік не ввійшли 939 тис. 700 військовослужбовців, які вважалися на початку війни такими, що пропали безвісти, але були мобілізовані повторно на звільненій від окупантів території, а також 1 млн. 836 тис. колишніх рядових і командирів, які повернулися з полону після закінчення війни. Цих військовослужбовців (загалом 2 млн. 775 тис. 700 чоловік) з числа загальних втрат виключено. Санітарні втрати становили близько 18 344 200 чол., у тому числі: поранених та контужених – 15 205 700 чол., хворих – 3 047 700, обморожених – 90 800 чоловік. Відзначається, що велика кількість солдатів та офіцерів на фронті одержала від 2 до 7 поранень. Тому ті ж самі воїни могли фігурувати в донесеннях не один раз. Кількість втрат могла бути неточною ще й тому, що поранений воїн, який повернувсь у стрій, а потім був убитий, двічі проходив у графі військових втрат. Облік втрат в умовах бойових дій, особливо під час відступу, здійснювався неорганізовано й ускладнювався цілою низкою несприятливих обставин. Тому встановлення імен ті дійсної кількості всіх загиблих став надзвичайно складною задачею для прийдешніх поколінь, що потребує кропіткої роботи. Ще в 1940 р. були ліквідовані червоноармійські книжки. 7 жовтня 1941 р. видано наказ НКО № 330 про їх поновлення, а до практичного їх вручення сотні тисяч бійців і командирів були поховані безіменними. У директиві № 307 ГоловПУРСЧА з цього приводу відзначалося: «ГоловПУРСЧА має факти, коли командири, комісари діючих частин не піклуються про те, щоб організувати збір і поховання трупів загиблих червоноармійців, командирів і політпрацівників… Поховання вбитих у бою часто проводиться не в братських могилах, а в окопах, щілинах і бліндажах. Індивідуальні ж … могили не реєструються, не позначаються на картах і необхідним чином не оформляються». В 1942 р. у діючій армії почали вводити спеціальні медальйони з двома вкладками, на яких вказувалися біографічні дані володаря та відомості про найближчого родича, його адреса; для командного та політичного складу – індивідуальні жетони з особистими номерами, що повинні були допомогти встановити особу вбитого, якщо при ньому не залишалося документів. Однак, по-перше, не всі солдати й офіцери були забезпечені медальйонами та жетонами, а, по-друге, в багатьох випадках вони виявлялися порожніми: бійці з причини психологічного порядку виймали записки. Є підстави стверджувати, що й у госпіталях неповним був облік померлих, яких ховали не пізніше 48 год. після смерті (як тих, чиї імена були встановлені, так і безіменних). Таким чином, значна частина воїнів, котрі померли у медичних установах, неминуче переходила до категорії тих, які пропали безвісти. Дослідники архівів Військово-медичного музею Міністерства оборони СРСР засвідчують, що у фондах музею, де зберігаються понад 20 млн. історій хвороб і 32 млн. карток обліку, немає відомостей про певну частину бійців, які перебували на лікуванні, списків померлих по кожному госпіталю. Справа не лише в недбалому веденні документації, але й у тому, що частина її загинула разом з медичними закладами в ході боїв, а частина була захоплена ворогом. Заповнити прогалини могли б реєстраційні книги військових цвинтарів. Однак внаслідок байдужого ставлення до воїнських могил військово-медичних інстанцій, написи з часом ставали нерозбірливими, багато поховань не бралося на облік взагалі. Констатуючи незадовільний характер обліку втрат, заступник Наркома оборони С.А. Щаденко в наказі від 12 квітня 1942 р. № 0270 «Про персональний облік безповоротних втрат на фронті» відзначив, що на «персональному обліку стоять нині не більше однієї третини дійсного числа вбитих». Враховуючи ту обставину, що донесення про втрати в ряді випадків (прикордонні бої, Київська, Кримська, Харківська оборонні та інші операції) взагалі не надходили, очевидно, слід покладатися не стільки на наявні документи, скільки на точні розрахунки й оцінки. Значні труднощі пов’язані з обліком кількості воїнів, які загинули в полоні. І тут в оцінках спеціалістів існують розбіжності. На думку деяких дослідників, в полоні побувало 4 млн. військовослужбовців Червоної армії, з яких загинуло понад 600 тис. чоловік. Щодо цифри 3,8 млн. загиблих у полоні, наведеної в повідомленні Надзвичайної державної комісії СРСР, указується, що дана оцінка включала й цивільних осіб, утримуваних у таборах військовополонених. І все ж таки дані цифри не відображають справжнього стану речей. Німецькі архівні джерела засвідчують, що вже в кінці 1941 р. у полоні перебувало близько 3,4 млн. червоноармійців. Інші фахівці схиляються до думки, що на 1 травня 1944 р. кількість радянських військовополонених становила 5,8 млн. чоловік, з яких померло від голоду або було знищено в таборах 3,3 млн. чоловік (Соколов Б. О соотношении потерь в людях и боевой технике на советско-германском фронте в ходе Великой Отечественной войны // Вопр. истории. – 1988. – № 9. – С.117.). Дехто доводить, що в концентраційних таборах на території СРСР загинуло 3,9 млн. чоловік (Кваша А. Цена победы // Сов. культура. – 1988. – 3 сентября.). В 1985 р. у Франкфурті-на-Майні вийшла книга Д. Гернеса «Гитлеровский вермахт в Советском Союзе», яка містить узагальнені дані про радянських військовополонених: в 1941 р. у полон потрапило 3 355 тис. чоловік, в 1942 р. – 1 653 тис., в 1943 р. – 565 тис., в 1944 р. – 147 тис., в 1945 р. – 32 тис., всього 5 752 тис. чоловік. На думку деяких російських дослідників, найбільш аргументованою є цифра, що вражає і пригнічує – 4 559 тис. військовополонених. Слід також підкреслити, що як до перелому в війні, так і після нього, значну частку серед оточенців та військовополонених становили українці. Встановленню точного числа уродженців України, які потрапили до німецького полону під час війни, заважає та обставина, що незначну частину з них, зокрема тих, хто був полонений у перші дні гітлерівської навали, відпускали по домівках. Це стосувалося також німців Поволжя, прибалтів, білорусів. З липня до листопада 1941 р. було звільнено 317,8 тис., всього ж до 1 травня 1944 р. – 823,2 тис. військовополонених. Частина з них була вдруге мобілізована польовими військкоматами Червоної армії й продовжила війну в її складі. У директиві рейхсміністерства у справах окупованих східних областей «Про використання радянських людей як робочої сили» від 9 листопада 1941 р. вказувалося, що українці не користуються особливими привілеями і фюрер наказав надалі полонених не звільняти. Таким чином, з листопада 1941 р. для військовополонених-українців залишалася альтернатива: вступати до східних легіонів, Українського визвольного війська (УВВ), Російської визвольної армії (РВА), допоміжних загонів, охоронної поліції або йти на вірну смерть у таборах. За оцінками західних експертів, з 5,7 млн. радянських військовополонених від 800 тис. чол. до 1 мільйона вступили до збройних формувань рейху (Косик В.Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – С.453. ). Точно підрахувати кількість загиблих військовополонених надзвичайно складно. Поряд зі спеціальними таборами для полонених радянських воїнів нацисти створювали змішані табори, де перебували й цивільні особи. На окупованій території СРСР загарбниками була створена відрегульована смертоносна машина, що включала 6 концтаборів і таборів знищення, 40 їхніх філіалів, 19 транспортних і переселенських таборів, 64 гетто і в’язниць, 5 таборів для військовополонених (офлаги, шталаги, дулаги, робочі загони), всього – 659 пунктів примусу, тортур і невідворотної смерті. Вдалося встановити, що на території України було знищено близько 1 571 тис. військовополонених. Найбільше військовополонених страчено в «Уманській ямі»; у Дарницькому лісі та Бабиному Яру в Києві; у Лисенецькому лісі під Львовом; у таборах у Рівному, Славуті, Чернігові, Хоролі, Маріуполі, Артемівську, Дніпропетровську, Одесі, Кременчуці. Щодо кількості радянських воїнів, які загинули в полоні, також немає одностайної думки. За даними російських дослідників, із 4559 тис. військовополонених 1 836 тис. повернулися додому після закінчення війни. Якщо виходити з наведених цифр, то кількість тих, які загинули, становить 2723 тис. чоловік. Польський дослідник називає загальну цифру загиблих військовополонених червоноармійців – 3,7 млн. чоловік (Назаревич Р. Советские военнопленные в Польше в годы второй мировой войны и помощь им со стороны польского населения // Вопр. истории. – 1989. – № 3. – С.37.). Якщо співставити цю цифру і дані інших дослідників проблеми, то лише на території СРСР і Польщі кількість загиблих радянських військовополонених може становити 4,9 млн. чоловік. Частку громадян України у цій категорії втрат визначити ще складніше. Адже серед воїнів, що призивалися з території УРСР і потрапили в полон, а потім були відпущені німцями, чимало було мобілізовано повторно до Червоної армії в 1943–1944 роках. Багато з них загинуло і знову пройшло у графі втрат. Та якщо вдатися до умовних оцінок, то, враховуючи, що в діючій армії громадяни України становили приблизно 20% її особового складу, можна припустити, що і в полон вони потрапляли в такому ж співвідношенні. Враховуючи, що близько 900 тис. українців до листопада 1941 р. було відпущено з полону, а після того німці до кінця війни захопили 2,5 – 2,7 млн. червоноармійців, можна оцінити втрати військовополонених громадян України щонайменше у 500 тис. осіб. Однак ця кількість може бути доповнена тими, хто з таборів для військовополонених після репатріації потрапив до ГУЛАГу. У травні 1945 р. Сталін дав розпорядження військрадам фронтів сформувати в тилових районах табори для розміщення військовополонених і репатрійованих радянських громадян. Всього передбачалося створити 100 таких таборів (по 10 – у 2 му і 3 му Українських фронтах, по 30 – у 1 му Українському та 1 му Білоруському фронтах, 5 – у 4 му Українському та 15 – у 2 му Білоруському фронтах). Перевірка колишніх військовополонених покладалася на органи контррозвідки «Смерш». За російськими архівами, 339 618 осіб після фільтрації були етаповані у табори НКВС. Так серед в’язнів ГУЛАГу з’явилися не лише колаборанти, але й орденоносці, учасники європейського руху Опору, ті, хто зумів вирватися з полону і продовжив боротьбу проти нацистів. Багато з них закінчили життя за колючим дротом байдужості й жорстокості тоталітарної системи, виявившись двічі полоненими.Втрати Українського народу Радянська військова статистика має відомості про втрати збройних сил у війні за національною ознакою. За підрахунками авторів згаданої книги, у складі Червоної армії та Військово-морського флоту загинуло 1376500 українців, що становить 15,9% загальних безповоротних втрат. Однак відомо, що з України до Червоної армії призивалися і росіяни, і євреї, і поляки, і білоруси, і болгари, і представники інших національностей. Водночас частина червоноармійців, які були українцями за походженням, постійно проживали в інших республіках СРСР і прийшли на мобілізаційні пункти за місцем мешкання. Тому наведену цифру не можна вважати такою, що відтворює військові втрати України у повному обсязі. Радянські втрати у різні періоди Великої Вітчизняної війни приведено в таблиці, складеній на основі книги «Памяти павших». Втрати радянських військовослужбовців У тис. чоловік Характер втрат Період 22.06.1941–18.11.1942 19.11.1942–31.12.1943 01.01.1944–09.05.1945 09.08.1945– 02.09.1945 Безповоротні 6 155,0 2 553,4 2 564,7 12,0 Санітарні 5 007,0 5 985,3 7 327,4 24,4 Загальні 11 162,0 8 538,7 9 892,1 36,4 З наведеної таблиці видно, що найбільших втрат Червона армія та Військово-морський флот зазнали в перший період війни. За 17 місяців оборонних боїв радянські війська втратили 11 млн. 162 тис. чоловік. При цьому безповоротні втрати перевищували санітарні. Пік санітарних втрат припадає на час наступальних боїв на території Радянського Союзу і в східноєвропейських країнах. Отже, головних втрат радянським військам противник завдав у ході наступальних операцій, спростувавши тезу про те, що наступаючі війська зазнають більших втрат, ніж ті, які ведуть оборону. Червона армія і в наступальних боях зазнавала більших втрат, ніж противник, який оборонявся. Так, тільки протягом січня 1943 – жовтня 1944 рр. у ході двох оборонних та 13 наступальних операцій, здійснених на території України, загальні втрати Червоної армії становили 3 млн. 991 тис. 200 бійців і командирів. 56,7% усіх безповоротних втрат радянських військ припадає на 1941–1942 роки. Найбільші ж середньодобові втрати припадають на літньо-осінні кампанії 1941 року – 24 тис. чоловік і 1943 року – 27,3 тис. чоловік на добу. В цілому за всю війну на радянсько-німецькому фронті в діючій армії вийшло з ладу 488% особового складу її середньомісячної чисельності, при цьому безповоротні втрати становили 173,2%, а санітарні – 314,8%. В абсолютних цифрах це означає, що якби Червона армія воювала без поповнення, то за всю війну кожен її військовослужбовець мав бути майже двічі вбитий або полонений і більше трьох разів поранений чи серйозно хворий. У ході визволення європейських країн від нацизму Червона армія втратила 3 889 686 чол., причому 1 099 465 з них – загинули. Порівняно невеликими були втрати радянських збройних сил у Далекосхідній кампанії, в ході якої протягом 25 діб бойових дій з ладу вийшло 36,4 тис.чол., у тому числі вбито, померло і пропало безвісти 12 тисяч. Серед загиблих тут багато і громадян України, кількість яких, на жаль, ще не встановлена. Одним із вирішальних чинників, що визначав прямі військові втрати Радянського Союзу, стало медичне забезпечення. На початку бойових дій військові медичні установи не встигли відмобілізуватись. Протягом кількох днів було втрачено десятки хірургічних та інфекційних госпіталів, евакоприймачів, санітарних складів. На 1 серпня 1941 р. виведено з ладу 40,1% польових рухомих госпіталів (ПРГ), 52,5% автохірургічних загонів, 48,8% автосанітарних рот, 44,8% управлінь польових евакопунктів. Обмежені можливості евакуації та транспортування поранених і хворих воїнів також спричиняли втрати діючої армії в перший період війни. Так, 20 а армія Західного, 18 а Південного фронтів не мали навіть санітарно-транспортних підрозділів. Середня укомплектованість фронтів санітарними автомобілями становила 40–50%, а загальне забезпечення медичної служби автотранспортом – всього 10%. Внаслідок вказаних причин десятки, а то й сотні тисяч поранених і хворих червоноармійців потрапляли до рук ворога, інколи разом з медперсоналом. Так, у червні 1942 р., коли розпочався третій штурм Севастополя, в госпіталях, розташованих переважно в інкерманських штольнях, зосередилось близько 12 тис. поранених. На час здачі Севастополя в місті залишилось 10 тис. поранених і хворих бійців та офіцерів, більшість з яких гітлерівці знищили. Нерідко не вдавалося організувати пошуку і виносу поранених з поля бою. Несприятлива обстановка на радянсько-німецькому фронті в перший період війни, різке зменшення санітарів-носильників ще більше ускладнювали ситуацію. Тільки за рік на Ленінградському фронті було виведено з ладу майже 4,5 тис. санітарів: вбито 1 130, поранено 2 424, контужено 79 і пропало безвісти 760 чоловік. У зв’язку з цим 23 серпня 1941 р. Сталін підписав наказ «Про порядок представлення до урядової нагороди військових санітарів і носильників за добру бойову роботу». Наказом передбачалося за винесення з поля бою 15 поранених з їхньою зброєю нагороджувати медаллю «За бойові заслуги», 25 – орденом Червоної Зірки, 40 – орденом Червоного Прапора, 80 поранених – орденом Леніна. Загальний стан медичної служби теж впливав на розміри й структуру санітарних втрат особового складу армії. У 1942 р. хворі в діючій армії становили 34,1% загальної кількості всіх санітарних втрат за рік війни, частка тяжкопоранених у Червоній армії становила 27,6%. Насправді ж їх було набагато більше, однак далеко не всіх евакуювали. У 1942 р. медики повернули до діючої армії 75,4% поранених і хворих, а в 1943 – 76,4%. Летальність у 1943 р. складала 2,7%, у 1942 р. – 2,8%, в 1944 р. зусиллями медичних служб 90,4% поранених і хворих повернулося до армії, летальність зменшилась до 1,8%. Завершальний етап війни характеризувався новими труднощами в медичному забезпеченні бойових дій. Через безперервні наступальні бої медичні служби не встигали підготувати мережі медичних закладів, поповнити запас медикаментів, інструментарію, інвентаря, забезпечити належний санітарний стан військ. Частка звільнених з рядів Збройних сил СРСР в 1941–1945 рр. за станом здоров’я була нижчою, ніж у попередніх війнах. Її пік (19,8%) припадає на четвертий рік війни, тоді 72% поранених і 90% хворих повернулися до лав діючої армії, але надзвичайно високою була інвалідність. Згідно з оглядом інвалідів війни, проведеним в Україні в 1945 р., до першої групи віднесено 1,6%, до другої – 37,6%, до третьої – 60,8% загального числа інвалідів. Таким чином, 39,2% інвалідів-учасників боїв було визнано непридатними до повноцінної трудової діяльності, вони переходили на державне забезпечення. Зокрема, кількість інвалідів з ампутованими кінцівками складала 16,3%, сліпих – 0,6%, на одне око – 1,8% всіх врахованих. До військових втрат України слід віднести й ті, яких зазнали учасники визвольних змагань 40 х – початку 50 х років. При цьому важливо наголосити, що загальні втрати ОУН–УПА остаточно не визначені. За мінімальними оцінками ОУН втратила 8 – 10 тис., за максимальними – 18 – 20 тис. чоловік, УПА – близько 57 тис. чоловік. За матеріалами недоступних раніше архівів НКВС, визначено інші дані: з лютого 1944 до січня 1946 рр. радянськими спецорганами було здійснено 38 773 чекістсько-військові операції, вбито 110 785 членів націоналістичного підпілля та вояків УПА, заарештовано 8 370 учасників ОУН і 15 969 активних повстанців. 50 058 чоловік прийшли до органів НКВС повинитись. В ході репресій та бойових дій проти національно-визвольного руху в західних областях України загинуло понад 25 тис. радянських військовослужбовців, серед яких були й українські громадяни. Поза увагою не можна лишити й тих, хто загинув у мундирах вермахту, СС, допоміжних підрозділів, охоронних і поліційних частин. Відомо, що загинуло 16 тис. чоловік, які воювали у складі дивізії СС «Галичина», РВА, УВВ. Полишаючи дискусії про колаборацію, ми повинні занести до трагічного реєстру і тих, хто з різних причин опинився під ворожими стягами.

С сайта Книга Памяти Украины (http://www.tnt43.com/membook/).

• 9 мая 2005г. – «Це потрібно не мертвим – це потрібно живим», або Чи можна монополізувати істину

                           В І Д К Р И Т И Й   Л И С Т

 Президенту України В. Ющенку, Голові Верховної РадиУкраїни В. Литвину, Прем’єр-міністру України Ю. Тимошенко

• 3 мая 2005г.- ФСБ рассекретила документы о военных, попавших в плен к фашистам

•   22 апреля 2005г.- ответ ЦАМО о Сосницком П.В., погибшем 17.01.1944г.

•  20 апреля 2005г. – от родственников получена фотография Кромощ С.Л., погибшего 11.02.1942г.

  -Отчет о посещении с.Знаменовка 6-10 мая 2005г.

•   25 февраля 2005г. – Ответ Прокуратуры Ставропольского края о судьбе Сосницкого И.Г. родившегося в с. Щербаково Белгородской области.

•   20 февраля 2005г. –“О порядке рассмотрения  заявлений граждан…”  от 26 декабря 1962 г. № 3265-с.

•   12 февраля 2005г. – Материалы на  семью спецпереселенцев ОПАРИНА СТЕПАНА ГЛЕБОВИЧ (ЛИЧНОЕ  ДЕЛО  № 12388)  дополнены ксерокопиями из архивно-следственного дела (обложка дела, анкета на кулака-спецпоселенца,  характеристика). Материалы предоставлены  правнуком Опарина С.Г.

•   04 февраля 2005г. – Переписка с администрацией Никольского сельского совета  Александровского р-на Донецкой области по проводу установления места захоронения младшего лейтенанта Кромощь С.Л., 1915г.р., погибшего 11.02.1942 года (Письмо№1, Письмо№2).

• 03 февраля 2005г. –  Страничка гимназии №23г. Харькова  на сайте www.dasan.de.                       

•  25 января 2005г. – Тимчасове положення про допомогу родинам осіб, що були репресовані більшовиками, 1942р. –Материалы периода временной оккупации г.Харькова 1941-1943гг.- ГАХО, р. 2982, оп.4, дело 425.-С.175.

•  17 января 2005г. – Указание КГБ при СМ СССР  №108сс от 24 августа 1955г. “О порядке рассмотрения  заявлений граждан…”

                       C НОВЫМ ГОДОМ!

Расстелила зима-кружевница
Белоснежную дивную шаль,
Новый год у порога стучится,
Расставаться со старым не жаль!!!!!

Ведь прекрасно всегда обновленье,
Так пускай Новый год принесет
Свет и счастье, успех, вдохновенье,
А в душе только радость живет!!!!!

•  26 декабря 2004г. – Установлена связь с Бардиной Прасковьей Елизаровной, ст. научной сотрудницей отдела археологии и этнографии музея г.Северска, автором  статьи в книге “Земля Каргасокская” и членом этнографической экспедиции 1982г. по Каргасокскому р-ну Томской области. С ее любезного согласия размещена краткая информация про п. Усть-Чижапка, который она посетила во время экспедиции 1982г.

•  24 декабря 2004г. -  АНОНС.

  В разделе Мартиролог размещена информация из ЛИЧНОГО ДЕЛА            № 12388  на  семью спецпереселенцев ОПАРИНА СТЕПАНА ГЛЕБОВИЧА.

Фотографии: Буйдовы,Опарины, п.Песчанка, Усть-Усинского района, респ. Коми.  Материалы предоставлены  правнуком Опарина С.Г.

•  22 декабря 2004г. -  В раздел Справочная информация добавлены адреса Управлений СБУ Украины (сведения взяты с официального сайта СБУ Украины).

•  20 декабря 2004г. - Результаты знакомства с арх.-следственными делами

   - 1937года  на       Лушпай С.П.,1898г.р. обвиненного по ст. 54-2, -9, -11.

   - 1943-1944гг. на Лушпай А.С., Лушпай П.С. обвиненных по ст.58-1а,58-10.

• 03 декабря 2004г. -   Восстановлена работа Гостевой книги.

• 01 декабря 2004г.-Добавлена статистика посещений сайта за ноябрь 2004г.

• 24 ноября 2004г.   –  О развитии событий на Украине.

                 Смотри Архив Новостей -  К событиям на Украине (октябрь-декабрь 2004)

• 17 ноября 2004г. – В разделе Справочная информация размещен ЗАКОН РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ “О реабилитации жертв политических репрессий” с изменениями и дополнениями на 10.09.2004.

• 01 ноября 2004г. - Добавлена статистика посещений сайта за сентябрь и октябрь 2004г.

Designed by VSoS Labs., 2003